План

1. Принципи економічного районування території України (стор 3-11)

2. Регіональні проблеми соціально-економічного розвитку України (стор 12 -

16)

3. Класифікація і характеристика сучасних економічних районів України (стор

17-25)

4. Проект нової сітки економічного районування України та перспектива розвитку економічних районів України (стор 26-39)

1. Принципи економічного районування території

України

У класичному розумінні "економіка" - це наука про вміння раціональновести домашні справи. У нашому випадку таким домом є регіон, що представляєсобою народне господарство в мініатюрі, - це територія, що за сукупністюсвоїх елементів відрізняється від інших територій та характеризуєтьсяєдністю, взаємопов'язаністю складових і цілісністю. У такому формулюваннітермін "регіон" є синонімом терміну "район". Найважливіша характеристикарегіону - його цілісність. Регіон представляє триєдність середовищ:природного, матеріального (створеного людиною) та соціального. Регіональнацілісність передбачає територіальну цілісність та неподільність.

З поняттям "регіон" пов'язаний термін регіональна економіка - науковийнапрямок, що вивчає закономірність розміщення продуктивних сил та районів.
Поняття "регіональна економіка" та "розміщення продуктивних сил" близькі зазмістом; усе-таки "регіональна економіка" більше прив'язана до поняття
"Регіон", у той час як наука про розміщення продуктивних сил займається йзагальнорегіональнімі проблемами.

Одна з функцій регіональної економіки - створення різних сервіснихвиробництв та організацій, а також виробництв, що випускають продукціюміжгалузевого призначення. Регіональні органи управління можуть виконуватизасновницький функцію, тобто стати фундаторами нових сервісних та виробничихорганізацій, які згодом можуть функціонувати самостійно. У галузі науково -технічного прогресу функцією регіональної економіки є забезпеченняадаптацій досягнень науково-технічного прогресу до місцевих кмов. Нарегіональному рівні можлива координація діяльності різних наукових установта мобілізація їхніх зусиль на розв'язання завдань регіонального характеру.

У сфері регіональної економіки має перебувати і зовнішньоекономічнадіяльність, бо багато її форм, такі як вільні економічні зони, прикордонната прибережна торгівля, іноземний туризм, мають регіональний характер, аінші тісно пов'язані з рівнем розвитку інфраструктури, господарськоїкультури та ділового сервісу регіону.

Таким чином, господарство регіону є відкритою економічною системою, щофункціонує на основі спеціалізації, міжрегіональної інтеграції, зміст якихреалізується через галузеві, міжгалузеві та міжрегіональні виборча -економічні зв'язки.

Для регіональної економіки характерні такі засади функціонування:

. комплексність екологічного, економічного та соціального розвитку;

. єдність процесів природокористування та охорони навколишнього середовища;

. територіальна спільність виробництва;

. відповідність системи розселення демографічній ситуації та розміщенню віробніцтва;

. цілісність системи соціальної інфраструктури;

. поєднання територіального та галузевого управління об'єктами.

інтегральну характеристику регіону дає соціально-економічнийпотенціал. Його основу становить економічний потенціал, що характеризуєтьсявеличиною національного багатства, сукупного та кінцевого продукту,національного прибутку, вартості основних фондів, абсолютними розмірамивиробництва життєво важливих видів продукції. Він визначає загальніможливості країни або регіону, їхню економічну спроможність.

Сутність соціально-економічного потенціалу на регіональному рівні вєдності економічної та соціальної політики. Серед вихідних компонентівособливо вирізняються природа, людина та виробництво. А рівень, структура,динаміка матеріального виробництва визначають соціально-економічніможливості. Тому для оцінки потенціалу важливе значення має визначенняпитомої ваги прогресивних галузей промисловості, якісних параметрів таструктури основних виробничих фондів, здатності адаптації виробничих системдо використання досягнень науково-технічного прогресу тощо.

Для здійснення регіональної політики та побудови господарствапотрібний соціально-економічний аналіз у таких напрямах: комплексна оцінкадійсного соціально-економічного потенціалу регіону, виявлення джерел тамаштабів розвитку, визначення та оцінка варіантів перспективного соціально -економічного розвитку регіону.

Таким чином, однією з найважливіших задач розробки регіональноїполітики є визначення перспектив розвитку кожного регіону, його цільовоіфункції з загальнодержавних позицій, враховуючи те, що економіка України єєдиний народногосподарського комплексу.

Стан народногосподарського комплексу України характеризується падіннямобсягів виробництва та поглибленням економічної кризи. Особливістьуправління у кризовій ситуації в державі і регіоні полягає в тому, щорішення в обов'язковому порядку повинні бути оперативними та такими, щостосуються всіх адміністративних закладів і заходів, дії яких воникоординують. В цей період влада перестає бути формальною, представницькою.
Для прийняття рішень необхідні поглиблений і своєчасний аналіз, більшкваліфіковані експертні оцінки. Визначені в цій ситуації підходи вагомі іповинні підкріплюватісь управлінською волею по їх втіленню в життя,оскільки рівень законопослушності населення та суб'єктів підприємницькоїдіяльності в даний час різко знижуються. Крім того, влада не має права напомилку при вирішенні важливих проблем і поточних питань - економічна тасоціальна ями і так достатньо глибокі, робити їх бездонними нераціонально,нерозумно та небезпечно.

Розглянемо схему управління економікою в стані кризи на рівні держави.
Її основні складові можна сформулювати таким чином:

1. Пріоритет кадрової політики. Для впровадження ефективної економіки, чи хоча б її стабілізації, потрібна сильна і стабільна влада.

необгрунтовані постійні кадрові переміщення по принципу особистої відданості (одна команда) тільки шкодять справі. Ефективність економічного керівництва повинна проявлятись не на словах, а у конкретних діях та показниках. Як приклад, в п'ятидесяти європейських та латиноамериканських країнах були проведені дослідження з метою з'ясування питання чи пов'язаний рівень розвитку економіки з політичною владою суспільства. Бралися слідуючі показники економічного розвитку: рівень добробуту, урбанізація, індустріалізація та освіта.

Були отримані однозначні результати - економічно розвинені держави мають врівноважений ступінь демократії і стабільні керівні органи, в той час як формації із слаборозвинених економікою схильні до часто змінюваніх половинчастим демократій, а також диктатур і авторитарних режимів.

2. Політична нейтральність керівників та спеціалістів у вищих органах влади. Зміна функціоналів по політичних мотивах не відповідає загальнонародних, загальнодержавним інтересам. Маховик державної влади дає холості оберти, перебої. Це підтверджують приклади невиконання законів, указів, розпоряджень, неодноразова їх заміна і відміна.

Неформальні, а в деяких випадках тіньові структури користуються такою ситуацією, набирають силу, лобіюють свої інтереси, на всіх рівнях роблять спроби підмінити офіційну владу .

3. Посилення законодавчого забезпечення життєдіяльності держави та рівня соціального контролю через силові структури - суд, органи внутрішніх справ, податкову адміністрацію з податковою міліцією, службу безпеки, армію. Вони повинні не допустити як системи відхилень від норм суспільства, здійснити обов'язкове покарання за злочин, сприяти стабілізації ситуації.

У загальному вигляді управління - це застосування певних важелів тавиконання дій, які призводять до зміни стану об'єкта, системи чи процесу інаправлені на досягнення поставленої мети. Говорячи про організаціюуправління народним господарством, як мету, потрібно розглядати створення,підтримку і розвиток рівня матеріального та духовного комфорту членівсуспільства шляхом вирішення завдань розвитку його економіки. Це повністюстосується і функції управління відповідною територією.

Вирішення економічних проблем сучасності в Україні, щохарактеризуються кризою, яка повсякчас поглиблюється, найбільш ефективне увипадку створення оптимальної структури народногосподарського комплексу,впровадження новітніх досягнень науково-технічного прогресу, що забезпечитьінтенсивний розвиток суспільного виробництва, стабільне наростання йогообсягів та конкурентоспроможності. Але цей шлях пов'язаний з великимикапітальними вкладеннями, потребує значного відтинку часу для реалізації іотримання видимих позитивних результатів. Тому, виходячи з реальноїситуації, в сучасних умовах важливо в повну силу використовуватиорганізаційно-економічні фактори, які можуть бути задіяні оперативно і безістотних витрат. Серед них найбільш важливим є удосконалення системипланування та управління народним господарством.

Відомі і застосовуються дві основні системи управління - галузева татериторіальна, а також їх сполучення у різних варіантах. До недавнього часууправління економікою здійснювалось переважно по галузевому принципу, увідання регіонів передавались в основному тільки питання соціальної сфери.
Але на практиці перелік завдань, які були вимушені вирішувати територіальніоргани влади і управління, був значно ширшим. Серед них доцільно виділити:

1. Організація функціонування та розвитку соціальної сфери (як і передбачалось в розподілі функцій між державою та регіоном), необхідної для життєдіяльності населення даної території і його подальшого відтворення.

2. Управління народногосподарського комплексу регіону (нова функція).

Відповідальність території за вирішення цих питань обумовлюється тим, що нормальне функціонування народного господарства:

. надає населенню території засоби для існування у вигляді заробітної плати та інших доходів;

. формує фінансові ресурси через бюджет та позабюджетні фонди для реалізації функцій держави і державних територіальних формувань;

. забезпечує населення регіону необхідними продуктами, товарами та послугами.

3. Охорона навколишнього середовища, вирішення екологічних питань (також нова функція).

Всі ці завдання взаємопов'язані і не можуть вирішуватись у відривіодне від іншого. Їх реалізація нереальна без ефективної системи уіравлінняна територіальному рівні.

Звідси випливає, що територіальна система повинна здійснюватикерівництво народним господарством, соціальною сферою та питаннямиекології, мати для цього необхідні повноваження, методику і важеліуправління, а також відповідні структурні підрозділи.

Звичайно, розробка широкого кола проблем території можлива і черезгалузеві органи - міністерства та відомства. Але питання розвитку регіонуне є їх основною функцією, а значить вони, як правило, вирішуватимутьсяскладно і повільно. Крім того, в умовах все більш широкого розповсюдженнярізноманітних форм власності галузева система, яка розрахована наорганізацію в основному державного сектору, стає неефективною. Приподальшому розвитку ринкових економічних відносин можливості діяльностігалузевого органу управління звужуються. Це веде до втрати керованостінародним господарством, як наслідок, до диференціації суб'єктівгосподарської діяльності, їх хаотичності та безпорадності, послідуючогозруйнування економіки.

Ситуацію об'єктивно ускладнює ще один фактор. Сучасні тенденції врозвитку економіки направлені на все більш масове розповсюдження виробництві технологій, що виникають на етиці галузей, та тих, які характерні своїмміжгалузевим характером. Споживчий ринок диктує умови господарськоїдіяльности, визначає її доцільність і ефективність, примушує виробниківвипускати продукцію, виконувати роботи та послуги, визначені НЕ галузевоюналежністю підприємства, а виключно питаннями кон'юктури. До того жнеобхідно враховувати значні відмінності регіонів щодо їх демографічних,природних, геополітичних та соціально-економічних умов, рівня розвиткупродуктивних сил тощо. Все це свідчить, що при впровадженні складовихринкової економіки здійснення галузевого управління народним господарствомяк визначальний фактор об'єктивно неможливе. Потрібний невідкладний іенергійний перехід до територіальної системи державного управління. Вінпотребує передусім чіткого розмежування функцій держави і регіону, про щоавтором наголошувалось у попередній частині дослідження. Основниминапрямками територіального управліня мають бути:

1. У соціальній сфері (розпочнемо з неї, враховуючи особливу важливість для людини та суспільства в цілому);

. забезпечення розвитку інфраструктури;

. регулювання якісних і кількісних характеристик розміщення населення;

. повне задіяння людей у праці, ефективне використання трудових ресурсів, здійснення комплексу заходів для їх відтворення;

. підтримка сприятливого для проживання, роботи та рекреації природного середовища;

. задоволення потреб у продуктах харчування, товарах і послугах.

2. У сфері виробництва та нематеріальної діяльності населення:

. раціональне використання виробничого, науково-технічного і ресурсного потенціалу;

. участь у вирішенні державних завдань з врахуванням місця регіону в загальнодержавному розподілі праці та специфічних інтересів території;

. створення сприятливих умов для розміщення і ефективного функціонування виробничих об'єктів - розвиток територіальної виробничої інфраструктури та міжгалузевих проектів, виконання робіт загальнобудівельного профілю тощо;

. розширення територіальних виробничо-господарських комплексів;

. відлагодження спільної діяльності підприємств, внут-рірегіональній розподіл праці, спеціалізація і кооперування;

. керівництво підприємствами місцевої промисловості, координування випуску продукції і надання послуг внутрі-регіонального характеру;

. сприяння всім формам негосподарської діяльності (освіта, охорона здоров'я, спорт, мистецтво і так далі).

Оскільки перехід до ринкових відносин в економіці та територіальноїсхеми управління народногосподарського комплексу регіону здійснюється впроцесі роботи на всіх рівнях і в усіх ланках без будь-якої зупинкифункціонування суб'єктів господарської діяльності та життя суспільства вцілому (вірогідність такої зупинки взагалі виключена - це смерть дляекономіки і суспільства), формування нових структур повинно відбуватисяприродним шляхом, залишаючи все, що себе характеризує та підтверджуєпозитивно. У перехідний кризовий період діють традиційні командно -адміністративні і нові ринкові відносини, а також змішані їх форми тапоєднання. Тому в процесі створення територіальної системи управлінняпотрібно максимально використовувати існуючий адміністративний апарат,оскільки цілі, завдання та інші елементи системи управління володіютьзначною інерційністю. До речі, якщо підходити до справи формально, тобільшість завдань, які треба вирішувати, залишаються практично незмінними,що робить логічним використання досвіду відповідних спеціалістів. Іншасправа-професійний рівень управлінців-регіональніків та їх ініціативавідносно праці в нових умовах залишають бажати набагато кращого. Томупотрібні навчання, перепідготовка і відбір з врахуванням наступних завданьтериторіального методу управління при виході з кризи.

Враховуючи недоліки існуючої структури управління регіоном, якаскладається з двох різнорідних систем - виборної у вигляді Рад народнихдепутатів, а також їх виконавчих комітетів в областях, містах, селищах таселах, і призначеної Президентом у вигляді державних адміністрацій (нарівні областей і районів), - автор наголошує на необхідності встановлення навсіх рівнях (області, міста, району) єдиної системи управління, щовиключали б двовладдя при керуванні економічним розвитком територіальниходиниць держави. Звичайно, для цього потрібні зміни в законодавстві.

Регулювання соціально-економічного розвитку області повиннопроводитись з допомогою вперше запропонованого автором чотірірівневогопланування перспективного та поточного характеру, яке включало б у себетакі складові у вигляді розроблених та затвердженихдокументів:

. концепція розвитку регіону;

. довгострокова програма по реалізації цілей і завдань концепції:

. річний план соціально-економічного розвитку;

. організаційно-управлінські заходи по реалізації планових показників.

Такий підхід дозволяє достатньо ефективно проводити регулюванняекономічних процесів, що відбуваються в народногосподарському комплексірегіону.

Стан соціально-економічного розвитку території, таких її складових, якпромислове виробництво і сільськогосподарський сектор, ситуація всоціальній сфері, ефективність використання природних ресурсів та інше вданій частині дослідження буде неупереджено показано автором на прикладіполіської Чернігівської області. Увага надається також слідуючим напрямкамжиттєдіяльності: демографічна ситуація, вільні економічні зони,зовнішньоекономічна діяльність, сільська служба побуту. Програмний підхідпри умові комплексного вирішення питань визначає суть частин книги, дейдеться про Державну програму соціально-економічного розвитку Полісся тарегулювання соціально-економічного розвитку області. При вивченні ситуаціїнікуди не подітися від страшного лиха Чорнобиля - воно теж присутнє інезагойною раною нагадує про себе. Завершує дослідження "Концепціясоціально-економічного розвитку Чернігівського регіону ", розробленаавтором.

Вказується на загальнодержавні складнощі, включаючи боротьбу міжгілками влади, недостатнє законодавче забезпечення, помилки вищихуправлінських структур, які тим чи іншим чином впливають на ситуацію вобласті. На базі аналітичних досліджень великого щодо обсягів тарозташованого на значному відтинку часу матеріалу відносно економіки ісоціальної сфери надаються висновки та пропозиції щодо виходу з кризи іважкої ситуації сьогодення.

2. Регіональні проблемісоціально-економічного розвитку

України

Перспективи оновлення соціально-економічного розвитку Українивизначаються реаліями сьогодення: економічною політикою держави, їїнормативно-правовим забезпеченням, стабільністю політичної ситуації, рівнемжиття населення тощо. Сучасний стан вітчизняної економіки характеризуютьознаки затяжної економічної кризи, які поєднують у собі як закономірні,первинного походження кризові явища: падіння обсягів виробництва,деградація господарської структури, втрата ринків збуту здебільшогообробної промисловості і відповідно звуження ринку продукціївісокотехнічніх виробництв, так і наслідкові кризові явища похідногохарактеру, зокрема: фінансова нестабільність, недостатня активністьінвестиційних процесів, скорочення податкової бази, нарощення внутрішньогота зовнішнього державного боргу тощо.

Слід також відмітити існуючу теріторіальнудіференціацію регіонівкраїни за обсягами валового внутрішнього продукту, рівнями інвестиційноїактивності, зайнятості, соціального забезпечення. Так, найбільші обсяги ВВПв 1997 році припадають на Донеціку область (19,9% до підсумку),
Дніпропетровську (16,4%), а найменші обсяги зафіксовані в Закарпатській
(0,5%) та Волинській (0,6%) областях.

Наведені ознаки окреслюють масштаби соціально-економічної кризи,характеризуючи існуючу ситуацію в країні як сприяючи руйнації українськоїекономіки.

За існуючих соціально-економічних умов одним із позитивно діючихстратегічних напрямків оздоровлення економіки країни, як визначається внаукових розробках Київської, Львівської, Донецікої, Харківської та іншихнаукових шкіл регіоналістікі, а також різними рівнями управлінськихструктур, є формування потужного економічного каркасу території Україничерез реалізацію в державі ринкової моделі регіональної політики.

В основі цієї моделі, яка виступає як самостійна політично-еконоічнакатегорія і водночас є складовою національної стратегії соціально -економічного розвитку України повинні бути закладені суспільні теоріїрегіонального росту. Крім того, при формуванні модель регіональногорозвитку країни необхідно враховувати принципи посткейсіанської теоріїрегіонального розвитку і теорії життєвого циклу товару. Згідно з наведенимитеоріями регіонального розвитку в різних регіонах україни потрібносформувати структуровізначальні для всього національного комплексу базовівиробництва, які і стануть джерелом підвищення рівня економічного розвиткукожного регіону, держави в цілому.

Для реалізації даного стратегічного напрямку економічної політикинеобхідно після проведення економічної діагностики, тобто аналізугосподарської специфіки регіонів, а саме їх природно-ресурсного потенціалу,наявних фінансових та трудових ресурсів, враховуючи реальні можливості таобмеження іх оптимального використання і основні проблеми регіону,здійснити вибір пріоритетних для кожного регіону матеріальних виробництв,завдяки розвитку яких стане можливим підвищення ефективності їхфункціонування. Варто лише додати, що в умовах сьогодення особливу увагуслід приділяти зміцненню потенціалу регіонів експортно-орієнтованоїспеціалізації.

Реалізація вищенаведеної стратегічної мети регіональної політики насучасному етапі вимагає дотримування двох обов'язкових умов. Першастосується збереження теріторіяльної цілісності господарського комплексукраїни, а друга, згідно за Концепцією сталого розвитку, полягає удотриманні принципу енергетичної та економічної збалансованості у розвиткуокремих регіонів.

Суть цього принципу полягає в тому, що наявний ресурсний потенціалрегіону визначає та обмежує його енергетичну потужність і відповіднийрівень його можливостей (резервів розвитку). Паралельно треба зазначити, щореалізація заходів, направлених на досягнення стабілізації виробництва врегіонах, повинна супроводжуватись мінімально можливими негативниминаслідками в соціальній та екологічній сферах.

Важливим елементом, що має бути задіяним у реформуванні економічнихвідносин в державі є, насамперед, людський капітал. В умовах зниженняекономічної активності населення і відповідно його життєвого рівня цяскладова ця складова стартового потенціалу регіонів зазнає найглибшоговпливу. Цей факт підтверджується обмеженням ринку потреб населеннявнаслідок зниження його доходів, збільшенням категорій населення, якіпотребують соціальної допомоги, погіршенням здоров'я людей тощо.

Слід зазначити що специфічні особливості демографічних та професійно -кваліфікаційних процесів того чи іншого регіону України виступають у якостідопоміжного орієнтиру при визначенні виробничої спкціальзації регіону,структурно-територіальної трансформації господарського комплексу країни.

Як приклад оцінки стартових умов розвитку регіону і врахування йогоетнічно-історичних територіальних особливостей можна навести характеристикуринку праці Львівської області. Особливістю зайнятості населення області єтрадиційна її праценадлішковість. В регіоні продовжує розвиватисьсформований роками специфічний тип економічної поведінки населення зхарактерними ознаками високої її мобільності та підсобної зайнятості. Упроцесі регулювання зайнятості населення області мають бути врахованіментальні особливості підприємницької діяльності, які властиві окремиметнокультурний групам населення. Так, в межах Львівської області проживаютьгуцули, якізаселяють гірські райони, лемки - переселенці з Польщі, іншіетнічні та етнокультурні групи. В Закарпатській області добре відомаспецефічна ментальність до землеробства серед угорського населення, високамайстерність будівельників із числа румунського населення, відомі традиціїрозвитку ремесла, гончарної справи серед циганського етносу тощо.

Врхування вказаних особливостей впливатиме не тільки на регулюваннязайнятості населення регіону, а й відіграватиме відповідну роль привизначенні конкретних заходів, направлених на підвищення економічноїактивності населення, у вирішенні проблем розміщення та раціональноговикористання трудових ресурсів, при корегуванні господарської спеціальзаціїрегіонів.

Для подолання деструктивних явищ у розвитку регіонів необхіднозалучати загальні та специфічні, відповідно до особливостей регіону, методиреалізації регіональної політики, які охоплюватімуть весь спектр їїскладових і враховуватимуться індівідуальні характеристики регіону. Середтаких методів можна назвати такі:

.Складання та реалізація регіональних інвестиційних програм у тісному зв'язку з питаннями реорганізації діючих виробництв і створення нових, з врахуванням ситуації на локальному ринку праці в адміністративних районах;

. Надання пріорітетного значення мобілізації внутрішніх фінансових ресурсів регіону через розвиток іпотечних відносин, концентрацію доходів від пріватізаціїб надання муніципальних позик, продаж об'єктів незавершеного будівництва тощо;

. Надання додаткових пільг закордонним інвесторам, які сприятимуть розширенню сфери прикладання праці та виробництву конкурентноспроможної продукції;

. Стимулювання розвитку дрібного підприємства через заохочення приватного бізнесу, що створює нові робочі місця, та стимулювання додаткового найму робочої сили і використання нетрадиційних форм зайнятості;

. Перетворення соціальної політики з засобу у ціль усіх економічних перетворень, що сприятиме гармонізації взаємовідносин центру і регіонів та забезпечуватиме умови для регіонального підвищення добробуту населення;

. Надання державної підтримки через реалізацію довгострокових державних регіональних соціально-економічних програм, що підвищить ефективність управління регіонами і сприятиме ліквідації міжрегіональних диспропорцій;

. Вдосконалення існуючої міжрегіональної статистики з метою підвищення рівня інформаційно-статистичного обгрунтування цілей і важелів регіональної політики, що дозволить створювати моніторингові системи соціально-економічного стану регіону для обгрунтування заходів державної та корпоративної політики щодо прийняття рішень стосовно розподілу державних ресурсів (субсидій) між регіонами і підприємствами, вкладені інвестицій, проведення політики ресурсозбереження і захисту природного середовища регіонів;

. Створення "полюсів (центрів) соціально-економічного росту" в соціально-економічних районах, які допоможуть створити потужний економічний каркас території, дозволять зекономити частину національних коштів та оптимізувати міграційні процеси;

Зазначене вище вказує, що для забезпечення економічної та політичноїбезпеки держави, досягнення сталих темпів росту соціально-економічнихпроцесів необхідно активізувати дії вищих владних структур щодо реалізаціїрегіональної політики в Україні.

3. Класифікація і характеристика сучасних економічних районів
України

При виділенні економічних районів враховують два основнихпринципи:

1. Економічний. Кожний економічний район є спеціалізованою територіальною частиною єдиного народногосподарського комплексу крфїні з певним комплексом допоміжних і сервісних виробництв. Спеціалізацію району визначають лише ті галузі, в яких витрати праці і засобів на виробництво продукції та її транспортування до споживача порівняно з іншими районами будуть найменшими. Отже територіальна організація господарства у виділених районах повинна сприяти досягненню найвищого економічного ефекту в усьому народному господарстві країни і кожному економічному районі.

2. Адміністративний, що визначає єдність економічного районування і територіального політико-адміністративного устрою країни.

природного серидовища враховується в економічному районуванні, оскількивоно впливає на розвиток продуктивних сил при формуванні національнихутворень, встановлення державних кордонів і політико-адміністративногоустрою. Отже, можна вважати, що природне середовище впливає на економічнерайонування опосередковано, через зазначені фактори. Транспорт теж впливаєна економічне районування не безпосередньо, а через територіальний поділпраці.

Україна зараз складається з територій, які мають істотно відміннийісторичний досвід, і в кожному випадку цей досвід є для нас величезноюцінністю.

У країні давно існують проблеми взаємовідносин центральної ірегіональної влади, області і міста. І ці проблеми - наслідок самого устроюсучасної української держави, хоча іноді такі конфлікти і мають вигляд, яксуто особисті суперечності конкретних мера і губернатора.

Cоборна Україна може будуватися тільки за принципом "єдність урізноманітності ", імперська державна модель у нас неможлива, та нікому й непотрібна. Будь-яке насильство одного регіону над іншим, одного етносу надсусідами для усіх нас абсолютно неприйнятне.

Проте реальність нашого життя не дає змоги одним зусиллям волі абооднією директивою розв'язати клубок проблем регіонального устрою. З одногобоку, якщо адміністративним рішенням дати регіонам якісно новий рівеньсамостійності, не зміцнюючи при цьому їхні зв'язки одного з одним черезцентр або безпосередньо, це сприятиме зростанню амбіцій місцевих еліт тарегіонального капіталу, і наростання тенденцій регіональної "суверенізації"здатне створювати проблеми для цілісності країни. З іншого боку, якщоадміністративними заходами затіскуваті регіони, то це лише посілюватімеїхнє роздратування та відцентрові настрої.Де вихід?

Україна складається із семи основних регіонів або їхніх груп: це групирегіонів Сходу, Півдня, Заходу, Центру, а також Крим, Донбас та місто Київ.
Цей розподіл, звичайно, певною мірою умовний, але добре підходить до того,щоб виділити найбільш яскраві риси різноманітності різних частин нашоїкраїни.

Регіони Центру (Центральне Придніпров'я, Поділля, Полісся,
Чернігівщина) - це, якщо можна так сказати, "традиційна", "материнська",
"мала" Україна з багатовіковим, переважно аграрним укладом, що не зазнавякісних змін навіть із спорудженням у кожному обласному центрі якогосьвеликого заводу. Хоча технології індустріальної цивілізації залишили тутсвій незгладимий слід - Чорнобиль.

Це, власне, "об'єднуючий" регіон для всієї країни, "регіон - міст",перехідний із Сходу і Півдня до Заходу.

У регіонах Центру не так багато великих міст, але, з урахуваннямзупинки багатьох підприємств, скорочення доходів городян і зростання цін накомунальні послуги та квартплату, навіть відносно нечисленне міськенаселення значною мірою виживає за рахунок села. Як тільки оживе переробнапромисловість, насамперед харчова, процес урбанізації в Центральній Українівідновиться.

Головний зміст регіонів Центру в тому, що це простір з традиційним,дуже консервативним укладом, люди тут схильні до підтримання стабільностіжиття і не вітають радикалізму, тут, якщо використати метафору, Захід та
Схід України можуть зустрітися й домовитися.

Індустріальні регіони Сходу (Прідніпровсько-Запорізький, Слобожанщина)мають кілька трімальніх опор, тому що тут знаходиться кілька
"індустріальних столиць" України - Дніпропетровськ, Запоріжжя, Харків.

Індустріалізація Сходу розпочалася ще в минулому столітті (на початкустоліття саме за рахунок виробництв Сходу Україна, наприклад, виплавлялибільше половини всього чавуну Російської імперії), а з перших роківіснування СРСР тут створювався потужний індустріальний комплекс, покликанийслужити, насамперед, інтересам оборони.

Схід України з його характерною спеціалізацією - машинобудування,металургією, "оборонки", науково-виробничим сектором - сформувався втакому вигляді в роки перших п'ятирічок, і тоді ж сюди для роботи на щойностворені гіганти індустріалізації почали приїжджати люди з усього Союзу.

За час після початку індустріалізації і зведення в регіоні загальносоюзногобудов тут створилася багато в чому унікальна національна та етнічнаструктура.

Потужний індустріальний комплекс Сходу створювався у передвоєннідесятиріччя швидко й інтенсивно - з небувалим ентузіазмом і з жорстокимпримусом, з величезним напруженням сил величезної країни. Чому саме тут?
Тому було багато причин: близькість сировини (Криворізького металу),енергоносіїв (донецького вугілля та дніпровської електрики), досить високийрівень розвитку місцевого населення, здатного дати кваліфіковані кадри. Таще однією з причин масованої індустріалізації регіону в 20-30-х роках булонаближенняя війни за "світову революцію". Війна прийшла - і майже цілкомзруйнувала індустрію Сходу України, але вона була відбудована у надзвичайностислі терміни, тому що цього, як і раніше, потребувала зовнішньополітичнаситуація. Оборонна промисловість УРСР, що становила мало не основну частинуреспубліканської індустрії, випускала не лише космічні кораблі, але й,насамперед, специфічну військову продукцію, в якій було зацікавлене НЕстільки населення України, скільки союзний Центр, який вів багаторічну
"холодну війну". Проте на рубежі 80-90-х років "холодна війна" завершилася.
Із розпадом СРСР обірвалося і багато каналів, по яких проводився збутпродукції цивільних виробництв (наприклад, машинобудування), які такожпрацювали не лише на Україну, але і на увесь Радянський Союз.

Криза Сходу - це більше й небезпечніше, ніж криза будь-якого іншогорегіону України (крім, можливо, Донбасу).

Якщо нічого не змінювати, наприклад, у Центрі і на Заході, то нічого йне зміниться: буде поступово руйнуватися й виходити з ладу те, що булозбудовано раніше. Але якщо нічого не змінювати в індустріальних регіонах, --змінитися може все, причому у формі катастрофи. Соціальний вибух величезноїсили може змести все, що ще стоїть, - в тому числі і саму державу.

Запобігти розвитку подій за таким сценарієм - одне з найважливіших інасущних завдань. Необхідно розгорнути широкомасштабну й довготерміновузагальнонаціональну програму реструктуризації індустрії, чітко визначитипріоритетні, конкурентоспроможні напрямки виробництва і поступово закритизастарілі та збиткові. Державі потрібно розробити програму залучення вгалузь для її реструктуризації приватного капіталу. Для ривка в майбутнєтут є найбільш значущі ресурси: порівняно великі капітали і високий рівеньосвіченості населення.

Причини кризи індустрії регіонів Сходу слід шукати не тільки всьогоднішньому, але й у вчорашньому дні.

Здобуття українським народом незалежності припало на пік економічноїкризи в Радянському Союзі. Радянська економіка працювала як замкненийсамодостатній контур. Українська індустрія була лише однією з його секцій,цінною для творців не сама по собі, а як частина цілого. Україна вироблялабагато того, чого не потребували, а багато із потрібного нам виготовлялисядалеко. Менше 18% продукції українського виробництва йшло на задоволенняпотреб внутрішнього ринку. Нічого дивного, якщо згадати, що нашою долеютоді розпоряджались інші, які і вирішували, що нам потрібно, а що непотрібно. На грані виживання опинився ще один регіон - Донбас (Донецька і
Луганська області), для якого сьогодні вугілля є фактично основоюіснування. Колишня "Всесоюзна кочегарка" димить дедалі слабше. Якщо в 1970році наша республіка давала 250 млн тонн умовного палива, а сама споживалалише 210 млн, то через два десятиріччя ми вже були змушені завозити паливо,причому зовсім немало - на 15 млрд доларів у перерахунку на світові ціни.
Устаткування та інфраструктура вугільної промисловості Донбасу безнадійнозастаріли: ще зовсім недавно "н